Und bei uns gibt es wieder Beerdigungen

Durch den vorzeitigen, plötzlichen Tod meiner Mutter war ich gezwungen, sofort in die Ukraine zu fahren, um mich von meinem liebsten Menschen zu verabschieden. In den letzten Jahren hatte ich die Ukraine nur dank Videos und Fotos in den sozialen Netzwerken gesehen. Ich wusste über die Ereignisse oder über das Leben der Menschen aus den Erzählungen meiner Mutter oder von Freunden, die weiterhin dort leben. Dieses Mal habe ich eine neue Ukraine gesehen. Nicht nur durch das Prisma meines eigenen Schmerzes über den Verlust meiner Mutter. Sondern auch durch das Prisma des täglichen Schmerzes jedes Ukrainers, «in dessen Seele schon kein Platz mehr für Gräber ist».

Die Ukraine hat sich in einen einzigen Friedhof verwandelt. «Noch vor einigen Monaten haben wir meinen Freund beerdigt, und sein Grab war das letzte», erzählt ein Bekannter. «Vor kurzem haben wir einen anderen Freund beerdigt. Das zuvor belegte Grab mussten wir zwischen mehreren Reihen von Gräbern gefallener Soldaten suchen.»

Im Zentrum jeder Stadt stehen heute Fotografien der Gefallenen. Fotos in Menschengrösse. Aus jedem Bild dringt der Blick eines Soldaten bis auf die Knochen, der bei der Verteidigung seiner Heimat gefallen ist. Manche lächeln, manche haben müde Augen. Neben jedem liegen Blumen und brennen Kerzen. Man sagt, dass es für die Angehörigen nicht einfach ist, die Genehmigung zu bekommen, ein Foto eines gefallenen Helden aufzustellen. Das bedeutet, dass wir heute nicht alle Gefallenen auf Fotos sehen können und dass diese Männer nur einige von den vielen sind, die Russland getötet hat. Statistiken für den gesamten Staat kennen wir derzeit nicht.

Beerdigungen sind zu einem alltäglichen Ereignis geworden.

Jeden Morgen um 9 Uhr findet in der Ukraine eine Schweigeminute statt. Passanten bleiben stehen, Busse halten an, die Menschen stehen auf, um den Gefallenen ihren Respekt zu erweisen, auch die Fahrgäste in den Zügen. Die Züge fahren. Oft werden sie von Drohnen gejagt. Die Lokführer halten die Züge nur wegen eines Luftalarms an. Es gab Fälle, in denen Passagiere oder das Personal die Waggons nicht rechtzeitig verlassen konnten. Die ukrainische Eisenbahn hat eine eigene Gedenktafel für die verstorbenen Kunden und Kollegen.

Beerdigungen sind in der Ukraine zu einem alltäglichen Ereignis geworden. Selbst in einer kleinen Stadt gibt es Geschäfte, in denen man alles für eine Abschiedszeremonie kaufen kann, vom Sarg bis zu den Tüchern. Eine Einäscherung ist in der Ukraine möglich, aber teuer und im Gegensatz zur Schweiz noch nicht weit verbreitet.

Die Menschen verabschieden sich noch vom Verstorbenen noch am selben Tag, an dem sein Leichnam beerdigt werden. Um ihn zum Friedhof zu bringen, bestellt man inzwischen einen Leichenwagen. Die Tradition, den Verstorbenen auf den Schultern auf seinem letzten Weg zu tragen, ist gleichzeitig mit dem Verschwinden der Männer aus den Dörfern verschwunden. Ein Grab auszuheben, den Sarg hineinzulassen und andere Aufgaben zu erledigen, die nur körperlich starke Männer übernehmen können, ist inzwischen schwierig geworden. Meine Familie suchte Helfer in den Nachbarsdörfern.

Die Ukrainer*innen sind älter geworden. Und nicht wegen der Jahre, sondern wegen des Stresses. Die gerunzelte Stirn einer Mutter, die ihren Sohn nicht lebend wiedersehen durfte, oder einer Ehefrau, deren Ehemann vor einigen Jahren an der Front verschwunden ist, kann man leicht vom Aussehen eines Menschen unterscheiden, deren Aussehen vom Alter geprägt ist. Um die Verstorbenen zu betrauern, tragen ukrainische Frauen schwarze Kopftücher. Ich habe viele solcher Frauen gesehen!

Trotz allem lebt die Ukraine: Kinder bereiten sich darauf vor, zur Schule zu gehen, Unternehmer bauen neue Wohnviertel, wohlhabende Menschen kaufen teure Autos. In den sozialen Netzwerken lese ich von der Wut auf die Russ*innen. In privaten Gesprächen klagen die Menschen über die kolossale Erhöhung der Preise, die Verschlechterung der medizinischen Versorgung, Schlaflosigkeit. All das hat fast fünf Jahre Krieg mit uns gemacht.

Ich kann bis heute nicht verstehen, wann die Menschheit in die falsche Richtung abgebogen ist.

Wir leben in einer Welt voller Krisen. Gaza und der Nahe Osten, Sudan, Myanmar, Syrien, Naturkatastrophen in Nepal, Erdbeben in Indonesien und China, Überschwemmungen in verschiedenen Teilen Asiens, Waldbrände und extreme Hitze in Europa. Jeden Tag sterben Tausende Menschen. Und ich kann bis heute nicht verstehen, wann die Menschheit in die falsche Richtung abgebogen ist.

«Das eigene Hemd ist einem näher als das des anderen», sagen wir in der Ukraine, deshalb schmerzt das Eigene am meisten. Wie etwa der Tod eines geliebten Menschen, der vielleicht alt geworden wäre, wenn es die täglichen Sorgen nicht gegeben hätte. Die Ukrainer*innen glauben, wie viele andere Völker auch, dass die Seele des Verstorbenen diese Welt vierzig Tage nach dem Tod verlässt. Ich jedoch denke, dass sie noch lange zwischen zwei Welten bleiben wird. Zwischen der Welt, in der die Menschen bleiben, die dieser Mensch sehr geliebt hat. Und der anderen, in der man endlich ewige Ruhe finden kann.

——————————————————————————

А у нас знову похорони

Через передчасну раптову смерть моєї мами я була змушена негайно їхати до України, щоб попрощатися із найріднішою людиною. Останні кілька років я бачила Україну лише завдяки відео та фото у соцмережах. Я знала про події чи життя людей зі слів мами або друзів, які продовжують там жити.

Україна перетворилась на суцільне кладовище.

Цього разу я побачила нову Україну. Не лише через призму власного болю через втрату мами. А й через призму щоденного болю кожного українця, у душі якого вже немає місця для могил.

Україна перетворилась на суцільне кладовище. “Ще кілька місяців тому ми хоронили мого друга і його могила була крайньою, – розповідає знайомий. – Нещодавно хоронили іншого друга. Могилу раніше забилого довелося шукати серед кількох рядів похованих загиблих воїнів”.

У центрі кожного міста нині стоять фотографії загиблих. Світлини розміром у людський зріст. Із кожної до кісток пробирає погляд бійця, який загинув, захищаючи Батьківщину. Хтось усміхнений, хтось – із втомленими очима. Біля кожного квіти, свічки. Кажуть, отримати дозвіл на облаштування фото загиблого героя рідним не просто. Це означає, що не всіх загиблих ми можемо бачити на світлинах нині, а ці чоловіки – лише одні з багатьох, який вбила Росія. Статистики по всій державі ми наразі не знаємо.

Похорони в Україні стали буденним явищем.

Щоранку о 9 в Україні триває хвилина мовчання. Зупиняються перехожі, громадський транспорт, встають, щоб висловити повагу до загиблих, пасажири потягів. Потяги рухаються. За ними часто полюють дрони. Машиністи зупиняють потяги лише через повітряну тривогу. Траплялися випадки, коли пасажири чи персонал не встигали покинути вагони. Українська залізниця маю свою дошку пам’яті за загиблими клієнтами та колегами.

Похорони в Україні стали буденним явищем. Навіть у невеликому місті працюють магазини, де можна купити все для прощальної церемонії – від труни до хустинок. Кремація в Україні можлива, але дороговартісна і ще, на відміну від Швейцарії, широко не розповсюджена. Прощаються із померлими того ж дня, коли хоронять тіло. Щоб довезти його до кладовища, тепер замовляють катафалк. Традиція нести померлого в останню дорогу на плечах зникла одночасно зі зникненням чоловіків у селах. Викопати могилу, опустити в неї труну та виконати інші завдання, які можуть лише фізично дужі чоловіки, тепер стало складно. Моя родина шукала помічників у сусідніх селах.

Українці постаріли. І не через роки, а через стрес. Зморщене чоло матері, яка не дочекалась сина живим, або дружини, чоловік якої кілька років тому зник безвісті, можна легко відрізнити від зовнішнього вигляду людини, “роки якої беруть своє”. За померлими в знак жалоби українки носять чорні хустки. Я бачила багато таких жінок!

Попри усе Україна живе: діти готуються йти до школи, підприємці будуть нові житові мікрорайони, заможні люди купують дорогі авто. У соцмережах я читаю про злість на росіян. У приватних розмовах люди скаржаться на колосальне підвищення цін, погіршення якості медичної допомоги, безсоння. Усе це зробили із нами майже 5 років війни.

І коли людство звернуло не той бік, я досі зрозуміти не можу.

Світ штормить. Газа та Близький Схід, Судан, М’янма, Демократична Республіка Конго, Сирія, природні катаклізми у Непалі, землетруси в Індонезії, Китаї, тропічні циклони в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, повені в різних частинах Азії, лісові пожежі та екстремальна спека в Європі – щодня гинуть тисячі людей. І коли людство звернуло не той бік, я досі зрозуміти не можу.

“Та своя сорочка ближче до тіла”, – кажемо ми в Україні, відтак, болить найбільше своє. Як – от смерть рідної людини, яка, можливо, дожила б до старості, якби не щоденні хвилювання. Українці, як і багато інших народів, вірять, що душа померлого залишає цей світ через сорок днів після смерті. Втім, я думаю, що вона перебуватиме між двома світами ще довго. Між тим, де залишились люди, яких людина дуже любила. Та іншим, де нарешті можна знайти вічний спокій.