Ferien mit Schuldgefühlen

«In einer Kolumne über Ferien werde ich nichts über den Krieg schreiben», beschloss ich. In diesem Fall wird es nicht einfach sein, zwei Länder zu vergleichen, wenn eines von ihnen im Krieg ist. Über die Kindheit schreiben? «Aber darüber, wie die Ukrainer*innen zu Zeiten der Sowjetunion Ferien nahmen, um Gemüse einzulegen, Konfitüre zu kochen und Äpfel oder Pflaumen zu trocknen, hast du doch schon geschrieben», sagte meine Freundin.

Nach diesen Worten verstand ich, dass es keine unbeschwerten Themen gibt, wenn zu Hause Krieg ist. Also beschloss ich zu analysieren, wann ich mich persönlich wie in den Ferien fühlen würde. Reicht es dafür, nicht zur Arbeit zu gehen? Und wann werde ich, eine Ukrainerin, lernen, mich zu erholen und meine Ferien so zu planen wie die meisten Schweizer*innen?

In Wahrheit können Ukrainer*innen nicht ‹nichts tun›.

Die Büros in Bern sind leer geworden. Im Tram sprechen die Menschen nur über Ferienpläne, Reisen, Tickets, Gepäck und neue Regeln an den Schweizer Flughäfen. Auch Ukrainer*innen reden über Ferien. Vor nicht allzu langer Zeit war die europäische Medienlandschaft voller Berichte darüber, wie ukrainische Geflüchtete zu den Osterferien massenhaft in die Ukraine reisten. «Wie ist das möglich?» empörte man sich in der Kommentarspalte. «Kehrt doch ganz zurück, wenn ihr dort Ferien machen könnt», gossen andere Öl ins Feuer.

Ich würde dieses sensible Thema heute lieber umgehen, aber wie kann man dieses Schuldgefühl vergessen, das durch die Artikel noch verstärkt wurde? Bei Kindern und ihren Müttern, die ihre Väter und Ehemänner seit Jahren nicht sehen konnten. Bei Erwachsenen, deren alte Eltern in der Ukraine leben. Einige meiner Bekannten fahren in den Ferien in die Ukraine, um sich mit ihnen in vergleichsweise sicheren Gebieten wie Transkarpatien oder Lwiw zu treffen.

Auch Menschen, die in der Ukraine geblieben sind, fahren in die Ferien. Unter Fotos vom Meer auf Facebook oder Instagram schreiben sie: «Endlich ausgeschlafen.» Es ist schwer, sich zu erholen, wenn zur gleichen Zeit tausende Menschen in Schutzräumen sitzen und Städte massiv von russischen Drohnen oder Raketen angegriffen werden. Aber sich bis im fünften Jahr des Krieges nicht zu erholen, ist auch gesundheitsschädlich geworden.

Erholung muss unbewusst ‹gerechtfertigt› sein.

Kürzlich habe ich wieder gelesen, dass ukrainische Kinder, die im Krieg einen oder sogar beide Elternteile verloren haben, zur Erholung in die Schweiz kommen. Und wissen Sie was? Es ist ein Glück, dass sie hier sein werden, in einer Oase der Ruhe, der Planung und der Lebensfreude. In der Schweiz, wo Ferien Lager, Velos, Schwimmbäder und Wanderungen bedeuten. Statt der Ukraine, wo Ferien Luftalarm bedeuten, das Fehlen des Vaters im wörtlichen Sinn und der Mutter durch Nervosität und extreme Erschöpfung.

In Wahrheit können Ukrainer*innen nicht «nichts tun». Wir machen in den Ferien nicht nur Tomaten ein. Wir renovieren Wohnungen, suchen Nebenjobs, helfen Verwandten im Garten Kartoffeln oder Tomaten zu pflegen. Natürlich gibt es auch unter uns solche, die das nicht tun. Oder überhaupt nichts tun. Wie in jedem Land.

Aber in den meisten Fällen frisst das Schuldgefühl wegen des Nichtstuns einen Menschen von innen auf, auch wenn andere es nicht bemerken. So werden die Ferien für die meisten zu einer To-do-Liste. Einerseits ist das eine kulturelle Eigenschaft der gesamten modernen Welt: Erholung muss unbewusst «gerechtfertigt» sein. Andererseits ist es für viele Menschen aus dem postsowjetischen Raum auch eine Folge historischer Erfahrungen. Armut, begrenzte Reisemöglichkeiten in der Vergangenheit und die Gewohnheit, das Maximum aus allem rauszuholen, solange es möglich ist, haben die Haltung geprägt: Wenn man schon Ferien hat, muss man sie zu zweihundert Prozent nutzen.

Es gibt noch einen dritten Aspekt, den psychologischen. Durch den angespannten Alltag versuchen wir sogar die Erholung zu kontrollieren. Eine Liste von Aufgaben für die Ferien, wie die bereits erwähnten Tomaten, ist ein Weg, keine Zeit zu verlieren. Denn wer weiss, ob es ein Morgen geben wird.

Das Schuldgefühl wegen der Ferien frisst auch mich auf. Nein, ich fahre nicht in die Ukraine, weil ich diese Reise für mein Kind, für das ich hier bin, als zu stressig empfinde. In den letzten Jahren sah sie ihre Grosseltern nur über die Kamera. Diesen Sommer hoffe ich, eine Freundin zu sehen, die ich seit mehreren Jahren nicht gesehen habe. Und ihre Einladung anzunehmen, die ich vor 16(!) Jahren erhalten habe. Ja, sie lebt am Meer. Aber ich fahre zu meiner Freundin! Zumindest sage ich das allen, die mich danach fragen. Vielleicht auch wegen des Schuldgefühls. Denn wie sonst, wenn in dem Moment, in dem ich das Rauschen der Meereswellen und die angenehme Zeit mit ihr geniesse, jemand in einem Schutzraum sitzt?

Und auf all die Fragen, die ich mir am Anfang dieses Textes gestellt habe, kann ich keine Antwort geben. Vielleicht, wenn ich ein paar Wochen lang keine Nachrichten lese?

————————————————————————————————————————————————————–

Відпустка з відчуттям вини

“У колонці про канікули я нічого не писатиму про війну”, – вирішила я. В такому випадку порівняти дві країни, коли одна з них воює, буде непросто. Написати про дитинство? “Але ж про те, як українці в часи Радянського Союзу брали відпустку, щоб консервувати овочі, варити варення та сушити яблука чи сливи, ти вже писала”, – сказала моя подруга. Після цих слів я зрозуміла, що “безтурботних” тем, коли вдома війна, не існує. Тож вирішила проаналізувати, коли б я особисто відчула себе у відпустці? Чи достатньо для цього не ходити на роботу? І коли я, українка, навчусь відпочивати і планувати відпустку як більшість швейцарців?

Офіси у Берні спорожніли. У трамваї люди тільки й говорять про плани на відпустку, подорожі, квитки, багаж та нові правила у швейцарських аеропортах. Українці також говорять про відпустки. Не так давно європейський інформаційний простір заполонили статті про те, як українські біженці на Великодні канікули масово їздили до України. “Як це можливо?” – обурювалися в коментарях. “Повертайтесь назовсім, якщо там можна відпочивати”, – додавали масла у вогонь інші. Я б оминула цю гостру і водночас делікатну тему сьогодні, але як забути те відчуття вини, яке посилили статті у європейських медіа? У дітей та їхніх мам, які роками не бачать батька та чоловіка. У дорослих, в яких в Україні залишилися старенькі батьки. Кілька моїх знайомих їдуть на канікули в Україну, щоб зустрітись з ними на Закарпатті чи у Львові.

Люди, що залишились в Україні, також їздять у відпустки. Під фото, зробленими на морі, у Фейсбук чи Інстаграм вони пишуть: “Нарешті виспалась”. Тяжко відпочивати, коли у цей час тисячі людей сидять в укриттях, а міста масовано атакують російські дрони чи ракети. Але не відпочивати на п’ятому році війни вже стало небезпечно для здоров’я.

Нещодавно знову читала, що до Швейцарії на відпочинок приїжджають українські діти, які втратили на війні одного або навіть обох батьків. І знаєте? Це таке щастя, що вони опиняться тут, в оазисі спокою, планування та насолоди життям! У Швейцарії, де канікули – це табори, велосипеди, басейни, походи. Замість України, де канікули – повітряні тривоги, відсутність батька у буквальному розумінні і мами – через її нервозність та надмірну втому.

Насправді українці не вміють нічого не робити. Ми не лише консервуємо томати під час відпустки. Ми ремонтуємо квартиру, шукаємо додатковий підробіток, допомагаємо родичам на городі обробляти картоплю чи ті ж помідори. Звичайно, є серед нас і такі, що цього не роблять. Або взагалі нічого не роблять. Як і у кожній країні!

Але у більшості випадків відчуття вини за неробство “зʼїдає” людину зсередини. Навіть, якщо інші цього не помічають. Відтак для більшості відпустка перетворюється на список справ.  З одного боку, це культурна риса всього сучасного світу – відпочинок підсвідомо має бути “виправданим”. З іншого боку, для багатьох людей з пострадянського простору це ще й наслідок історичного досвіду. Дефіцит, обмежені можливості подорожей у минулому, звичка “брати максимум, поки є шанс” сформували установку: якщо вже маєш відпустку, треба використати її на 200%.

Є ще третій аспект — психологічний. Через напружене життя,  ми намагаємося контролювати навіть відпочинок. Список справ на відпустку, як вже згадані томати, є способом не “втратити час”. Бо ж хтозна, чи маємо ми оте “завтра”…

Відчуття вини за відпустку “з’їдає” і мене. Ні, я не їду в Україну, бо вважаю цю поїздку занадто стресовою для своєї дитини, заради якої я тут. Останні роки вона бачить бабусю з дідусем лише через відеокамеру. Цього літа я сподіваюсь побачити подругу, яку не бачила кілька років. І скористатись її запрошенням, яке я отримала 16(!) років тому. І так, вона живе біля моря. Але я їду до подруги! Принаймні так я кажу усім, хто про це запитує. Можливо теж через відчуття вини. Бо як інакше, якщо тоді, коли я насолоджуватимусь шумом морських хвиль та приємним спілкуванням із нею, хтось сидить в укритті?

А на всі ті питання, які поставила я собі на початку тексту, я відповісти не можу. Можливо, якщо кілька тижнів не читатиму новини?