Weshalb Marmelade glücklich macht

Mit besonderer Wärme und Fürsorge schenkte mir meine Deutschlehrerin, die mich schon zwei Jahre lang unterrichtet, selbstgemachte Marmelade aus Früchten, die sie in ihrem Garten angebaut hatte. Lecker, nicht zu süss, handgemacht von jemandem, der das Leben und die Gemütlichkeit im eigenen Zuhause liebt. Die Marmelade war in Gläsern erhältlich – 100 oder 200 Gramm. Klein, ordentlich.

Als ich dieses wertvolle Geschenk in den Händen hielt, erinnerte ich mich an die grossen Ein- oder Zwei-Liter-Gläser, in denen meine Mutter meine ganze Kindheit lang Marmelade aufbewahrt hatte. Dann fand ich mich in meinen Erinnerungen im Keller meiner Tante wieder, die seit einigen Jahren nicht mehr unter uns ist. Meine Tante liebte ihren Garten und ihre Gemüsebeete sehr. Sie baute so viele Früchte, Gemüse und Beeren an, dass sie ihre Marmelade in… drei-Liter-Gläsern aufbewahrte. Weshalb, fragte ich mich nun, nehmen Essen und Vorräte einen so bedeutenden Platz im Leben der Ukrainer*innen ein?

Essen ist für die Ukrainer*innen eine sakrale Angelegenheit.

Ukrainer*innen essen im Gegensatz zu allen Schweizer*innen, die ich kennengelernt habe, viel. «Ja-ja», bestätigte entschieden eine meiner ukrainischen Bekannten, «meine Familie liebt es zu essen». Als ich einmal bei Schweizer*innen zu Besuch war, staunte ich: Wie kann das sein? Ein erwachsener Mann ass zum Abendessen nur einen Salat und ein Stück Fisch! «Meine Eltern in der Ukraine essen Fleisch zum Frühstück, Mittag- und Abendessen», erzählte mir einmal eine andere Bekannte, «zum Glück haben sie einen eigenen Bauernhof, ihr selbst gezüchtetes Schweinefleisch ist billiger als im Laden.»

Nicht weniger wichtig sind die Vorräte an Lebensmitteln für die Ukrainer*innen. Manchmal kann man im Keller einer ukrainischen Hausfrau konservierte Produkte für ein, zwei oder sogar drei Jahre im Voraus sehen. Und das ist kein Witz! Essen ist für die Ukrainer*innen eine sakrale Angelegenheit. Dies wird durch zahlreiche Studien von Ethnopsycholog*innen untermauert.  Und die Liebe zum Essen kommt von der… Angst.

Wenn du eine Nation verändern und unterwerfen willst, nimm ihr die Nahrung weg.

Das Schicksal des ukrainischen Volkes ist aussergewöhnlich komplex. In den letzten hundert Jahren haben wir mehrere Revolutionen, Kriege, das sowjetische Regime und den Hunger erlebt. Der Holodomor der Jahre 1932-1933 wurde von mehr als 30 Ländern der Welt als Genozid anerkannt. Die Forscher*innen wissen immer noch nicht die genaue Anzahl der Opfer. Offiziell sind es fast vier Millionen Menschen.

Aber da keine statistischen Volkszählungen für diese Jahre vorliegen, glauben einige Wissenschaftler*innen, dass diese Zahl noch viel höher sein könnte – bis zu zehn Millionen Menschen. Die Logik dahinter war einfach: Wenn du eine Nation verändern und unterwerfen willst, nimm ihr die Nahrung weg.

Überlebt haben diejenigen, die Nagetiere auf den Feldern einfingen, essbare Wildkräuter fanden. Um die restlichen Kinder zu ernähren, tötete die Mutter das schwächste – grausame Fälle von Kannibalismus sind in Archivdokumenten festgehalten. Einige der Überlebenden entwickelten psychische Störungen. Aber bei allen hinterliess das Erlebte eine Erinnerung im Erbgut. In der DNA der Ukrainer*innen sind keine Moleküle! Dort sind Erinnerungen an Verwandte gespeichert, die durch den Genozid gestorben sind.

Während sowjetischer Zeit war es unmöglich, über dieses gesellschaftliche Trauma zu sprechen: Das Thema war tabu, Verbote und Propaganda beherrschten den Diskurs. Erst seit den 1990ern ist es möglich, sich öffentlich über diese Hungerkatastrophe zu äussern. Im Übrigen hat Russland den Holodomor bis heute nicht als Genozid anerkannt. Allerdings hat das Land, in dem Despotie und Diktatur herrschen, noch nie die Wahrheit gesagt.

Die Angst, vor Hunger zu sterben, begleitete sie sogar bis ins Sterbebett.

Inzwischen ist Essen für die Ukrainer*innen nicht nur ein Mittel, ohne das biologisches Leben unmöglich ist. Es ist ein Teil der Kultur. Die Geburt eines Menschen, seine Geburtstage, Hochzeiten und Beerdigungen werden in der Ukraine von einem Essen begleitet. Meistens lassen wir keinen Gast gehen, bevor er nicht gegessen hat. Vom Tisch aufzustehen, ohne das Essen beendet zu haben, sei eine grosse Sünde, sagten uns Grossmütter und Grossväter. Wenn ein Stück Brot auf den Boden fällt, muss man es unbedingt küssen. Unter uns gibt es immer noch Menschen, die nach dem Begraben ihrer Grossmütter trockene Stücke schwarzen Brotes unter ihren Kissen fanden. Die Angst, vor Hunger zu sterben, begleitete sie sogar bis ins Sterbebett.

Vielleicht könnten ethnopsychologische Studien und professionelle Hilfe eines Tages dazu beitragen, die tiefe psychologische Wunde der ukrainischen Nation zu überwinden. Allerdings hat der neue russisch-ukrainische Krieg die genetischen Traumata in der DNA aller Ukrainer*innen erneut geweckt.

Sich vor russischen Raketen, Bomben und Besatzern in Kellern und Brunnen versteckend, verspürten die Menschen erneut Hunger und Durst. Sie sahen wieder, wie nach mehrwöchigem Hungerleiden und aufgrund des dauerhaften Stresszustandes ihre Angehörigen starben. Mütter werden nie vergessen, wie ihre Kinder abgestandenes Wasser aus den Radiatoren tranken, die in den Kellern standen, um die Mehrfamilienhäuser zu heizen.

 Lebensmittelvorräte in den Kellern der ukrainischen Menschen sind für sie eine Möglichkeit, Stabilität in unsicheren Zeiten zu empfinden.

«Der Mangel an Nahrung im Jahr 2022 war nicht so weit verbreitet und lang wie vor fast hundert Jahren», sagt die Psychotherapeutin Svitlana Manzer, mit der ich zusammenarbeite. Sie ist ebenfalls vor zwei Jahren in die Schweiz gekommen und bietet hier psychologische Hilfe für geflüchtete Ukrainer*innen an. «Aber es `hob` das Essen wieder auf die gleiche Stufe mit der Lebenssicherheit».

Manzer fügt hinzu, dass Essen für die Ukrainer*innen jetzt eine Möglichkeit ist, Freude zu empfinden. Denn den Leuten ist klar, dass es viele Lebensmittel in den Geschäften gibt, sie nicht verschwinden und niemand sie ihnen wegnehmen wird. Die seelischen Verletzungen  blockieren jedoch weiterhin viele und hindern sie daran, ihre Zukunft zu planen.

«Starke Menschen kapseln das Trauma ein. Aber wenn wir in ständigem Stress und Ungewissheit über die Zukunft leben, entsteht eine Abhängigkeit von leicht verfügbarem Vergnügen – der Möglichkeit zu essen», sagt Manzer. Daher sind Vorräte an Lebensmitteln in den Kellern der ukrainischen Menschen eine Möglichkeit für sie, Stabilität in unsicheren Zeiten zu empfinden.

Übrigens ist es in der Ukraine üblich, die leeren Gläser von geschenktem Eingemachtem zurückzugeben. Früher waren der Mangel an solchen Gläsern und der hohe Preis für Glas in der Sowjetunion der Grund dafür.

Heutzutage ist nicht nur der Preis verantwortlich für diese Gewohnheit. Wenn Frauen hausgemachte Marmeladen und Salzgurken an ukrainische Verteidiger an der Front schicken, schreiben sie manchmal, wer diese Marmelade in welchem Ort gemacht hat. Und sie fügen hinzu: Bitte geben Sie das Glas persönlich zurück. Es scheint wie ein Witz. Aber es gibt dennoch Hoffnung, dass dieser unbekannte Verteidiger der ukrainischen Erde irgendwann lebend zurückkehren wird.

З особливою теплотою і піклуванням швейцарка, яка навчає мене німецької мови ось уже два роки, подарувала мені варення з фруктів, вирощених у власному саду. Смачне, в міру солодке, виготовлене руками людини, яка любить життя і затишок в домі. Варення було у баночках – 100 та 200 грам. Маленькі, охайні. Беручи до рук цінний для мене подарунок, я згадала великі літрові чи дволітрові банки, у яких все моє дитинство зберігала варення моя мама. Потім  у спогадах я опинилась у підвалі моєї тітки, яка вже кілька років не з нами. Тітка так любила сад і город, вирощувала стільки фруктів, овочів, ягід, що своє варення вона зберігала у… трилітрових банках. І я задумалась, чому вагоме місце у житті українців займає їжа і її запаси.

Українці, навідміну від усіх швейцарців, з якими я познайомилася, їдять багато. «Так-так, – ствердно хитає головою одна з моїх знайомих українок, – моя сім’я любить поїсти. Якось в гостях у швейцарців я здивувалась: як це? Для дорослого чоловіка вистачило на вечерю лише салату та шматка риби!» «Мої батьки в Україні їдять м’ясо на сніданок, обід та вечерю, – розповідала якось інша знайома. – На щастя, вони мають власне господарство, тож власноруч вирощена свинина дешевша, ніж куплена в магазині».

Не менше важливі для українців запаси їжі. Інколи у підвалі української господині можна побачити законсервованих продуктів на рік, два, або й три наперед. І це не жарт! Їжа для українців – сакраментальна річ. Це доводять численні дослідження етнопсихологів. І причиною любові до їжі є…страх.

В ДНК українців не молекули! Там спогади про рідних, які померли через геноцид їжею.

Доля українського народу надзвичайно складна. Лише за останні сто років ми пережили кілька революцій, воєн, радянський режим та голод. Голодомор 1932-1933 років Геноцидом українського народу на сьогодні визнало понад 30 країн світу. Дослідники досі не знають точну кількість жертв. Офіційно – майже 4 мільйони людей. Але відсутність демографічного перепису напередодні дає підстави науковцям вважати, що ця цифра значно більша – 10 мільйонів людей.

Виживали ті, хто спіймав у полях гризунів, знайшов їстівні дикорослі рослини. Щоб прогодувати решту дітей, мати вбивала найслабшого – жахливі випадки канібалізму зафіксовані у архівних документах. Хтось зі вцілілих  отримав психічні хвороби. Але всі до одного – генетичну пам’ять. В ДНК українців не молекули! Там спогади про рідних, які померли через геноцид їжею.

Потім була пропаганда, дефіцит продуктів, заборона. Логіка проста: хочеш змінити й приборкати націю — забери в неї їжу. До речі, Росія не визнала Голодомор Геноцидом. Втім, країна, де панує  деспотизм та диктаторство, ніколи ще не говорила правду.

Страх померти з голоду був з ними навіть на смертному одрі.

Тим часом їжа для українців – не просто засіб, без якого неможливе біологічне життя. Це – частина культури. Народження людини, її дні народження, весілля та поховання в Україні супроводжуються застіллям. Здебільшого ми не відпускаємо гостя з дому, поки він не поїв. Встати з-за столу, не доївши страву, великий гріх, – казали нам бабусі та дідусі. Якщо шматок хліба впав на землю, його обов’язково потрібно поцілувати. Серед нас ще є люди, які поховавши рідних бабусь, знаходили під їхніми подушками засохлі шматки чорного хліба. Страх померти з голоду був з ними навіть на смертному одрі.

І можливо, завдяки науковим дослідженням та професійній допомозі етнопсихологів колись українці змогли б пропрацювати глибоку психологічну травму свого народу. Втім, нова російсько-українська війна знову пробудила родові травми у ДНК кожного українця.

Ховаючись від російських ракет, бомб та окупантів у підвалах та криницях, люди знову відчули голод і спрагу. Вони знову бачили, як через якись час після кількатижневого голодування та стресів помирали їхні рідні. Мами ніколи не забудуть, як їхні діти пили воду з металевих батарей, які стоять у підвалах, щоб обігрівати багатоповерхові будинки.

«Відсутність їжі у 2022 році була не такою масовою і тривалою, як майже сто років тому, – каже психотерапевтка Світлана Манзер. – Але вона знову «виснесла» їжу на один щабель із безпекою для життя». Манзер додає, що тепер їжа для українців – спосіб отримати …радість. Адже ми усвідомлюємо, що у магазинах є багато їжі, вона не зникне і ніхто її не відбере, навідміну від історії в 32-33 роках. Втім, внутрішня травма не дозволяє йти далі, шукати мотивацію та планувати майбутнє.

«Сильні люди капсулюють травму. Але коли ми живемо в постійному стресі і нерозумінні майбутнього, з’являється залежність від доступного задоволення – можливості поїсти. Тож запаси їжі у підвалі – це український спосіб відчути стабільність», – каже Манзер.

До речі, банки з-під подарованої консервації в Україні прийнято повертати. Звісно, раніше причиною цього був тотальний дефіцит і ціна скла в Радянському Союзі. Нині ж не тільки ціна формує цю навичку. Передаючи на фронт українським захисникам домашню консервацію, жінки інколи пишуть, хто та у якому населенному пункті виготовив це варення. І обов’язково дописують: прохання повернути банку особисто в руки. Так ніби і жарт. Але все ж з’являється надія, що той незнайомий захисник української землі повернеться додому живим.