Unsere Autorin Svitlana schreibt über Sport in der Sowjetunion – auf Deutsch und Ukrainisch (Illustration: David Fürst).
Ein Teil von mir möchte noch immer eine «Medaille». Nein, ich bin keine Sportlerin und war es auch nie. Mein Erfahrungsschatz im Wintersport beschränkt sich auf einen niedrigen Hügel neben dem Laden im Dorf, wo ich geboren und aufgewachsen bin. Wenn ich mit frisch gekauftem Brot nach Hause ging, war es wichtig, auf diesem gefährlichen Abhang das Gleichgewicht zu halten. Natürlich wäre ich wohl kaum bis zum Fluss hinuntergerutscht, aber die duftenden Laibe wären mit grosser Wahrscheinlichkeit in alle Richtungen geflogen.
Meine erste Reaktion auf die Schweizer Liebe zum Sport war ein leichter Kulturschock. Was bedeutet «Sportferien»? Heisst das, Kinder können eine ganze Woche lang die Schule schwänzen, um mit ihren Klassenkamerad*innen irgendwo in den Bergen Ski zu fahren? Skigebiete in der Ukraine kann man fast an einer Hand abzählen. Und sie sind so teuer, dass sich nicht jeder das Skifahren leisten kann. Ich stand zum ersten Mal auf Skiern, als ich bereits über dreissig war. Drei Urlaubstage kosteten mich 70 Prozent meines Monatsgehalts. Und schlecht verdient habe ich nicht.
Wintersport war für uns Ukrainer*innen damals ein Symbol der Unerreichbarkeit, der Exklusivität – und meistens… ein Mittel der Propaganda.
Und in meiner Kindheit auf dem Land? Ich konnte höchstens Skifahren oder Eiskunstlauf im Fernsehen schauen — wo es selbstverständlich hiess, dass sowjetische Sportler*innen die stärksten und ausdauerndsten seien. Und wenn sie doch einmal verloren, dann nur, weil «der ganze verrottete Westen» gegen uns sei. Wintersport war für uns Ukrainer*innen damals ein Symbol der Unerreichbarkeit, der Exklusivität – und meistens… ein Mittel der Propaganda.
Sowjetische Sportler*innen wurden ausschliesslich für den Sieg erzogen. Sport war ein Mittel der Bewusstseinskontrolle: «mehr», «besser», «nur nach vorne». Etwas davon ist bis heute im Denken neuer ukrainischer Generationen verblieben. Unsere Kinder treiben Sport nicht der Gesundheit wegen, sondern wegen des Wettbewerbs und des Sieges. Unsere Eltern fragen: Welchen Platz hast du belegt? Warum hast du nicht gewonnen? Erst danach: «Und was hast du dabei gefühlt?» Daraus entsteht die Angst, Fehler zu machen — und diese beeinflusst wiederum das fehlende Vertrauen in sich selbst. «Meine Tochter hat mit dem Tanzunterricht aufgehört, obwohl er ihr sehr gefallen hat», erzählte mir einmal eine Bekannte. «Sie möchte lieber an Wettkämpfen teilnehmen, statt zweimal pro Woche einfach nur mit den Mädchen in der Gruppe zu tanzen.»
Sport war eine Chance auf materielle Vorteile, eine Wohnung, eine angesehene Arbeit.
Sport als Prozess vermittelt kein Gefühl von Erstrangigkeit. Seit sowjetischen Zeiten jedoch war Sport für Ukrainer*innen ein Beweis von Nützlichkeit und sozialem Status. Ins Ausland zu reisen war für die meisten nahezu unerreichbar. Sportler*innen aber durften reisen! Sport war eine Chance auf materielle Vorteile, eine Wohnung, eine angesehene Arbeit. Und ausserdem — eine Möglichkeit, «jemand zu werden», auch ohne Beziehungen oder Parteibuch. Sport war also nicht nur ein Hobby — er war ein Instrument des sozialen Aufstiegs.
Und ja! Sport war in der Sowjetunion immer ein Mittel der Propaganda. Man denke nur an die Olympischen Spiele 1980. Sie waren als Demonstration der Grösse des sowjetischen Staates geplant. Paraden, Architektur, Massenauftritte — all das schuf das Bild einer harmonischen, mächtigen und «glücklichen» Gesellschaft. Und das Maskottchen Mischa? Es wurde als warmes, «menschliches» Symbol der UdSSR entworfen. Zur gleichen Zeit marschierten über 100’000 sowjetische Soldaten in Afghanistan ein. Offiziell erklärte die sowjetische Regierung, man «helfe einem brüderlichen Volk». In Wirklichkeit ging es um Macht und Kontrolle. Die Propaganda stellte die Olympischen Spiele in Moskau als Triumph des sozialistischen Systems dar — während in Afghanistan zehntausende Menschen starben.
Heute bleibt der Sport in der Ukraine weiterhin ein Mittel zur Stärkung des nationalen Geistes. Sportler*innen lehnen die Teilnahme an Wettkämpfen ab, bei denen Russen antreten. Ihr Antrieb ist oft nicht nur der persönliche Wunsch zu gewinnen, sondern auch eine Art «Rache» für die von Russland getöteten Ukrainer*innen. Man denke nur an den Auftritt des Boxers Oleksandr Usyk. Das Lied «Brattya» wurde eigens dafür geschrieben — es verkörpert die Idee von Einheit, Freiheit und dem Kampf für das eigene Land und macht es zu einem Symbol der heutigen Ukraine.
Heute bleibt der Sport in der Ukraine weiterhin ein Mittel zur Stärkung des nationalen Geistes.
Aber was ist mit einer ganz gewöhnlichen Ukrainerin, die Sport einfach für ihre Gesundheit machen will? Für die ein abendlicher Lauf oder eine Stunde im Fitnessstudio eine Rettung sein kann — vor schlechter Laune oder einem steifen Rücken nach anstrengenden Gesprächen mit Kunden bei der Arbeit? Einer Frau, die sich immer wieder sagen muss, dass Sport ein Prozess ist, der Freude bringen kann — und nicht nur ein Gefühl von Sieg oder Niederlage. Ein Teil von mir möchte also noch immer eine «Medaille». Aber ein anderer Teil lernt, Sport aus Liebe zu sich selbst zu machen.
Спорт як доказ “корисності”
Частина мене все ще хоче «медаль». Ні, я – не спортсменка і ніколи нею не була. Наприклад, мій досвід у зимовому спорті зводиться до невисокого пагорба біля магазину у селі, де я народилась і виросла. Коли я поверталась додому із щойно купленим хлібом, важливо було втримати рівновагу на небезпечному схилі. Звісно, до річки я могла й не долетіти, але запашні буханці найімовірніше порозлітались би в різні боки.
Перша моя реакція на швейцарську любов до спорту — легкий культурний шок. Як це “спортивні канікули”? Тобто діти можуть не відвідувати заняття увесь тиждень, щоб провести їх з однокласниками десь в горах, катаючись на лижах? Гірсько-лижні курорти в Україні можна перелічити на пальцях однієї руки. Коштує це стільки, що кататися на лижах можуть дозволити собі не всі. Я вперше стала на лижі, коли мені було вже за тридцять. Три дні відпустки коштувало мені 70% місячної заробітної плати. Заробляла я досить непогано.
А в сільському дитинстві? Я могла хіба що дивитись на катання на лижах або фігурне катання по телевізору, де неодмінно говорили, що радянські спортсмени найсильніші та найвитриваліші. А якщо у них щось не вдалось, то це лише тому, що “весь прогнилий Захід” проти нас. Зимовий спорт для українців у ті часи був символом недосяжності, елітарності і найчастіше … засобом пропаганди.
Радянських спортсменів виховували лише для перемоги. Спорт був способом контролю над свідомістю: “краще”, “більше”, “лише вперед”. Це залишилось подекуди і в свідомості нових поколінь українців. Наші діти займаються спортом не задля здоров’я, а задля змагань та перемоги. Наші батьки запитують, яке місце ти зайняв та чому не переміг. Лише потім: “А що ти відчував?” Звідси – страх помилитися, який впливає на відсутність довіри до себе. “Моя донька відмовилась від танцювальних занять, хоч вони їй дуже подобались, – розповіла якось знайома. – Вона хоче змагатись, а не просто танцювати з дівчатами у групі двічі на тиждень”.
Спорт як процес не дає відчуття першості. Натомість ще з радянських часів спорт для українців був доказом корисності та статусу. Наприклад, виїхати за кордон було для більшості майже недосяжним. А спортсмени виїжджали! Спорт був шансом отримати матеріальні бонуси, житло, престижну роботу. А ще – можливістю «стати кимось» без зв’язків і комуністичного партійного квитка. Тобто спорт був не просто хобі — це був інструмент соціального підйому.
І так! Спорт у Радянському Союзі завжди був засобом пропаганди. Варто лише згадати Олімпіаду у 1980 році. Вона була задумана як демонстрація величі радянської держави. Паради, архітектура, масові виступи — все створювало образ гармонійного, потужного й “щасливого” суспільства. А ведмежатко Мишко? Його створили як теплий, «людяний» образ СРСР. У цей час понад 100 тисяч радянських солдатів вторглися в Афганістан. Формально радянська влада заявляла, що “допомагає братньому народу”. Насправді ж йшлося про владу і контроль. Пропаганда подавала Олімпійські ігри в Москві як тріумф соціалістичної системи. У цей в Афганістані гинули десятки тисяч людей.
Сьогодні в Україні спорт залишається способом підтримки національного духу. Спортсмени відмовляються від участі в змаганнях, де беруть участь росіяни. До перемоги ними часто рухає не лише особисте бажання бути першим, а й “помста” за вбитих росіянами українців. Чого лише вартий вихід на ринг боксера Олександра Усика! Пісня “Браття” була написана спеціально для цього і втілює ідею єдності, свободи та боротьби за рідну землю і робить її символічною для сучасної України.
А як бути зі звичайною українкою, якій спорт потрібен для здоров’я? Для якої вечірня пробіжка або година у фітнес залі може бути порятунком від зіпсованого настрою чи занімілої спини під час напружених розмов з клієнтами на роботі. Якій щоразу варто пояснювати, що спорт – це процес, від якого отримують задоволення, а не відчуття перемоги чи поразки. Тож частина мене все ще хоче “медаль”. Але інша — вчиться дозволяти собі бути.
