Krieg hat keinen Charme

Ich schreibe diese Kolumne in der Pariser Wohnung eines guten Freundes. Sie befindet sich im sechsten Stock unter dem Dach. Es ist, als gäbe es hier keine Nachbarn. Unten ist ein Garten mit Bäumen direkt auf dem Balkon. Den Eiffelturm kann man vom Fenster aus nicht sehen, nur den Regen. Aber selbst Regenwetter kann die Gemütlichkeit, Raffinesse und Eleganz von Paris nicht trüben.

Es scheint, dass weder Naturkatastrophen, noch Weltkriege, noch wirtschaftliche Turbulenzen, noch politische Konflikte und Klatsch und Tratsch die Liebe der Pariserinnen zur Mode verändern können. Sie sind anmutig, elegant, tragen immer kleine Handtaschen, die meisten mit Absätzen. Leichtes Make-up und die Geheimwaffe jeder Frau – das Parfüm.

Es ist eine Freude, ihr Selbstvertrauen zu beobachten. Natürlich gibt es unter den Pariserinnen, wie überall sonst auch, unterschiedliche Frauen. Wie überall gibt es Frauen, die inspirieren, und solche, die es nicht tun. Aber während der Regen das Pariser Leben «gestoppt» hat, denke ich an die Frauen in der Ukraine. Nicht an die auf dem Laufsteg. Ich denke an die, die an der Front stehen.

Bonjour, bonne chance!

Ich habe viele Bücher über französische Frauen gelesen. Eines davon hat mich beeindruckt, weil ich darauf gestossen bin, als ich auf der Suche nach meinem eigenen Image, meinem Stil und mir selbst in meinem Leben war. «Bonjour, bonne chance! How to Get Joy from Life» wurde von der Amerikanerin Jamie Kat Callan geschrieben.

Jamie wurde stark von ihrer französischen Grossmutter beeinflusst. Von Kindheit an vermittelte sie ihrer Enkelin feine Umgangsformen, eine unabhängige Denkweise und einen eleganten Kleidungsstil. Später unternahm Jamie eine lange Reise nach Frankreich, interviewte Hunderte von Französinnen und schrieb mehrere Bücher über französischen Stil und die Fähigkeit, attraktiv zu sein.

Ich weiss nicht, ob ich jemals die Gelegenheit haben werde, in ein Land zu reisen, mit den Menschen dort zu sprechen und sie zu beobachten, um dann ein Buch zu schreiben. Aber im Fall von «Bonjour, bonne chance!» bin ich sicher, dass ich jedes Wort der Autorin wiederholen würde.

An wie viele schreckliche Momente erinnerten sich die ehemaligen Soldatinnen, wie viel Schmerz und Tränen brachten sie zum Ausdruck!

Natürlich haben die ukrainischen Frauen ihren eigenen Charme. Wir lieben schöne Kleider und Schuhe. Das Kosmetikgeschäft in der Ukraine entwickelt sich trotz des Krieges weiter! Psychologen, die postkommunistische Gesellschaften, darunter auch die Ukraine, untersucht haben, haben bereits gezeigt, dass die Menschen aufgrund langjähriger Verboten und mangelnder Aufmerksamkeit für das Individuum dazu neigen, alles, was verfügbar ist, zu übertreiben.

In der Ukraine färben sich Blondinen die Haare schwarz, Brünette müssen blond sein. Alle haben Angst vor grauem Haar. Es wird nicht nur in Friseurforen, sondern auch bei freundschaftlichen Zusammenkünften von Freunden zum Gesprächsthema. Ukrainische Frauen sind in der Lage, auch während des Krieges schön zu bleiben!

Auf dem Weg nach Paris habe ich ein Buch gelesen. Es stammt von der belarussischen Schriftstellerin Svitlana Aleksievich und heisst: «Der Krieg hat kein Frauengesicht». Ich hatte dieses Buch vor dem Krieg in der Ukraine zweimal gelesen. Svitlanas Mutter ist Ukrainerin. Aleksievich wurde in der Ukraine geboren und wuchs in Belarus auf. Wegen ihrer Opposition gegen den Diktator Lukaschenko lebte sie viele Jahre im Ausland. Aleksievich hat ihr Buch auf der Grundlage der Erinnerungen von Frauen geschrieben, die im Zweiten Weltkrieg gekämpft haben.

An wie viele schreckliche Momente erinnerten sich die ehemaligen Soldatinnen, wie viel Schmerz und Tränen brachten sie zum Ausdruck! Wie sie Verwundete retteten, wie sie Wäsche wuschen, Essen kochten, den Soldaten, die in ihren Armen starben, Briefe vorlasen. Wie sehr sie tanzen wollten, wie sehr sie sich schämten, Männerunterwäsche zu tragen, wie sehr sie sich mit Lippenstift schminken und frisieren wollten, wie sehr sie sich nach Rendezvous sehnten!

Davon haben sie in den Kriegswirren geträumt, aber jahrzehntelang haben sie nicht öffentlich darüber gesprochen. In der sowjetischen Gesellschaft konnten die einfachen Wünsche eines gewöhnlichen Menschen lächerlich gemacht oder verurteilt werden.

Der Krieg hat kein Frauengesicht

Die Globalisierung der heutigen Welt bedeutet, dass wir nicht mehr 50 Jahre warten müssen. Jeder kann seine Gedanken in den sozialen Medien veröffentlichen, und die demokratische Struktur der ukrainischen Gesellschaft erleichtert die Verbreitung jeglicher Informationen.

Wir sehen Fotos von Soldatinnen, die vom Pressedienst der Militäreinheiten im öffentlichen Raum geteilt werden. Gelegentlich veröffentlichen Soldatinnen selbst Fotos von sich in Uniform und schreiben über Probleme im Dienst. Ein ukrainisches Unternehmen hat sogar die erste zertifizierte kugelsichere Weste für sie entwickelt, die anatomisch auf den weiblichen Körper angepasst ist.

Derzeit gehören mehr als 45‘000 Frauen zu den Streitkräften der Ukraine! Sie sind unzerbrechlich, furchtlos und willensstark. Auch wenn sie keine Handtaschen tragen und keine hohen Absätze haben. Meiner Meinung nach sind sie sehr schön!Die Frauen in der ukrainischen Armee helfen nicht nur im täglichen Leben den Soldaten. Sie sind auch Scharfschützinnen, Späherinnen und dienen in Sturmtruppen. Sie verteidigen ihr Land, schützen es für ihre Kinder und Enkelkinder!

Frauen zetteln keine Kriege an!

Und natürlich haben sie im Gegensatz zu den Soldatinnen des Zweiten Weltkriegs weniger Probleme im Haushalt. Natürlich gibt es Küchengeräte, die ihnen helfen, für ihre Kameraden zu kochen, und moderne Waschmittel, die ihnen helfen, ihre Wäsche zu waschen, und auch ihre Kleidung und ihre Schutzwesten sind geschlechtsspezifisch. Aber wisst ihr, was die Soldatinnen in Svitlana Aleksievich Buch am meisten wollten? Frieden! Frieden! Ein normales Leben.

Jede ukrainische Soldatin würde wohl gerne ihre Uniform gegen Stöckelschuhe austauschen, sich schminken und eine Handtasche mitnehmen, wie die Pariserinnen. Und geheimnisvoll lächeln, während sie in der U-Bahn ein Buch lesen.

Der Krieg hat kein Frauengesicht. Und Frauen zetteln keine Kriege an! Denn sie wissen genau, wie schmerzhaft, schwierig und verantwortungsvoll es ist, wenn ein neues Leben auf diese Welt kommt. Während in Paris der Geist der Eleganz, des Flirtens und des Charmes in der Luft liegt, gibt es in der Ukraine Schmerz, Verzweiflung und Tod.

На війні не має шарму

Я пишу цю колонку в паризькій квартирі моєї подруги. Вона на шостому поверсі під дахом. Тут …ніби немає сусідів. Знизу сад із деревами просто на балконі. Ейфелевої вежі з вікна не видно, лише  –  дощ. Втім, навіть дощова погода не здатна зіпсувати затишку, витонченості та елегантності Парижа. Здається, ні природні катаклізми, ні світові війни, ні економічні негаразди, ні політичні конфлікти та плітки не змінять любов парижанок до моди. Витончені, елегантні, неодмінно з маленькими сумочками, більшість – на підборах. Легкий макіяж і таємна зброя кожної жінки – парфуми. Спостерігати за їхньою впевненістю у собі  –  насолода. Звісно, серед парижанок, як і будь-де, є різні жінки. Як і скрізь, є жінки, які надихають, а є, які ні. Але поки дощ «зупинив» парижське життя, я думаю про жінок в Україні. Не про тих, які на подіумі. А про тих, які на фронті. 

Про французьких жінок я читала кілька книжок. Одна з них вразила, бо потрапила мені до рук, коли я шукала свій образ, стиль, і себе у своєму житті.   «Бонжур, щастя! Як отримувати радість від життя» написала американка Джеймі Кет Каллан. Великий вплив на Джеймі мала її французька бабуся. З дитинства вона прищеплювала онуці витончені манери, самостійний спосіб мислення і елегантний стиль одягу.  Пізніше Джеймі вирушила у тривалу подорож Францією, опитала сотні француженок та написала кілька книг про французький стиль і вміння бути привабливою. Не знаю, чи буде в мене колись змога поїхати до якоїсь країни, щоб спілкуватися з її жителями та спостерігати за ними, а потім написати книгу. Але у випадку з книгою «Бонжур, щастя!» я впевнена: я б повторила кожне слово за її авторкою.

Звісно, в українських жінок свій шарм. Ми любимо красивий одяг, взуття.  Косметологічний бізнес в Україні розвивається попри війну! Психологи, які вивчають суспільства посткомуністичного простору, зокрема, Україну, вже дослідили: через заборони, відсутність належної уваги до особистості людина здатна гіперболізувати усе, що потім стає доступним. Блондинки у нас фарбуються у чорний колір, брюнетки – неодмінно у блонд. Усі разом бояться сивого волосся. Воно стає предметом обговорень не лише на перукарських форумах, а й за дружніми посиденьками подруг. Українські жінки здатні залишатися красивими навіть під час війни! 

По дорозі до Парижу я читала книгу. «У війни не жіноче обличчя» написала білоруська письменниця Світлана Алексієвич. До війни в Україні я читала цю книгу двічі. Світланина матір – українка. Народилась Алєксієвич в Україні, зростала в Білорусі. Через опозиційність до диктатора Лукашенка багато років жила за кордоном. Алєксієвич написала свою книгу на основі спогадів жінок, які воювали у Другій Світовій війні. 

Скільки жахливих моментів згадали колишні військові, скільки болю і сліз у тих словах! Як рятували поранених, як прали одяг, готували їжу, читали листи військовим, які вмирали на їхніх руках. Як хотіли танцювати, як соромно було носити чоловічу білизну, як хотілось нафарбувати губи помадою і зробити зачіску, як хотілось ходити на побачення! Вони мріяли про це у хаосі війни, але десятиліттями не розповідали публічно. Адже у радянському суспільстві прості бажання звичайної людини могли бути висміяними або засудженими. 

Глобалізація теперішнього світу дозволяє не чекати понад 50 років. Кожна людина може написати свої думки у соціальні мережі, а демократичний устрій українського суспільства сприяє поширенню будь-якої інформації. Ми бачимо фотографії військовослужбовиць, які поширють у публічному просторі прес-служби військових підрозділів. За нагоди військовослужбовиці і самі публікують фото в одностроях, пишуть про проблеми на службі. Задля них одна українська компанія розробила навіть перший сертифікований бронежилет з анатомічними особливостями. 

Наразі в Збройних Силах України понад 45 тисяч жінок! Незламні, безстрашні, вольові. Хоч вони без сумочок і не на підборах. Але, на мій погляд, вони дуже красиві! 

Жінки в українському війську не лише допомагають з побутом солдат. Вони і снайперки, розвідниці, штурмовики тощо. Вони захищають свою землю, боронять її для своїх дітей та онуків! І, очевидно, побутових проблем у них, навідміну від військових у 1939-45 роках, менше. Вочевидь, готувати для побратимів допомагає якась кухонна техніка, прати – сучасні засоби для прання, одяг та бронежилети також відповідно до статі. Але знаєте, чого найбільше хотіли військові з книги Світлани Алексієвич? Миру! Спокою! Звичайного людського життя. 

Кожна українська військова з задоволенням змінить військові форму на підбори, зробить макіяж, візьме сумочку, яку носять парижанки. І загадково посміхнеться, читаючи книгу у метро. У війни не жіноче обличчя. І жінки не розпочинають війн! Бо точно знають, як боляче, складно та відповідально, коли у цьому світі з’являється нове людське життя. 

А поки… поки у парижському повітрі витає дух елегантності, флірту та шарму, в українському – лише біль, відчай та смерть.