Der Krieg endet nicht mit einer Unterschrift

Drei Jahre Krieg – und wir haben uns daran gewöhnt. Alle sind müde vom Krieg. Darüber wird nicht nur in privaten Gesprächen gesprochen, sondern auch in der Öffentlichkeit. Kaum kam Trump in den USA an die Macht, sprach die ganze Welt über ein mögliches Kriegsende. Sogar meine Zahnärztin verabschiedete sich neulich mit den Worten: «Bis zum nächsten Mal – falls Sie dann noch hier sind.» Wann wird dieser Krieg enden? Und was kommt danach?

Wir wünschen uns, dass der Krieg in einem einzigen Moment aufhört. In unserer Vorstellung wird das Leben wieder wie früher sein, sobald Russland aufhört zu schiessen und Raketen abzufeuern. Unsere Psyche schützt sich, indem sie sich das Ende dieses Blutvergiessens in unterschiedlichen Szenarien ausmalt – stets mit einer ebenso unbeschwerten Zukunft, wie es die Vergangenheit war.

Die ganze Welt weiss, dass Millionen Ukrainer nirgendwohin zurückkehren können.

Natürlich gibt es dafür historische Gründe. Nach dem Zweiten Weltkrieg wurden uns keine Filme über zerstörte Häuser und Städte gezeigt, die nicht wiederaufgebaut werden konnten. Männer, die auf dem Schlachtfeld Arme oder Beine verloren hatten, sahen die Bürger der Nachkriegs-Sowjetunion ebenfalls nicht. Sie wurden zynischerweise in die Kälte Sibiriens abgeschoben – denn verstümmelte, für das Regime «nutzlose» Soldaten passten nicht in das Heldenbild der sowjetischen Armee.

Die ganze Welt weiss, dass Millionen Ukrainer nirgendwohin zurückkehren können. Ein Beispiel: Bachmut – eine der ältesten Städte des Donezker Gebiets, laut Historikern 1571 gegründet. Vor der gross angelegten Invasion lebten dort über 70.000 Menschen.
«Ich habe nicht einmal mehr Fotos», erzählte mir eine Bekannte. «Ich bin über 60 Jahre alt, aber es fühlt sich an, als hätte ich nie wirklich gelebt.» Ihr Haus brannte nach einem Bombenangriff nieder.

Wenn es gelingt, die historischen Gebäude von Bachmut wieder aufzubauen, wird dies Jahrzehnte dauern. Als Beispiel verweisen Historiker auf Dresden in Deutschland. Nach jahrzehntelanger Restaurierung wird Dresden heute als Stadt mit historischem Gesicht bezeichnet. Doch wie wird es mit Bachmut sein?

Das massive Verminen, das seit Beginn des Krieges 2022 andauert, bedroht nicht nur Menschen, sondern auch die Umwelt.

Ein weiteres grosses Problem sind die Minen. Laut der zuletzt im Juli 2024 aktualisierten offiziellen Statistik gelten über 144.000 Quadratkilometer des Landes als potenziell vermint – das sind 30 % der gesamten Fläche der Ukraine und entspricht der doppelten Fläche Tschechiens. Übrigens ist die Entminung von Munition aus dem Zweiten Weltkrieg bis heute nicht abgeschlossen. Von Zeit zu Zeit finden Förster, Pilzsammler oder Spaziergänger in den Wäldern Dutzende von alten, verrosteten, unscheinbaren Sprengkörpern – doch sie bringen immer noch den Tod.

Das massive Verminen, das seit Beginn des Krieges 2022 andauert, bedroht nicht nur Menschen, sondern auch die Umwelt. Minen erschweren die Wiederherstellung von Ökosystemen und behindern die Arbeit der Landwirte. Die vollständige Entminung der Ukraine könnte Jahrzehnte in Anspruch nehmen.

Die genaue Zahl der Ukrainer, die durch Russlands Krieg getötet wurden, bleibt ungewiss. Laut dem US-Präsidenten soll die Ukraine 700.000 Soldaten verloren haben. Unser Präsident schweigt. Wenn man alle Zivilisten mitzählt, die durch russische Raketen ums Leben kamen, die von russischen Soldaten gefoltert und in Massengräbern verscharrt wurden, könnte diese Zahl wahrscheinlich eine Million erreichen. Zudem gibt es noch keine offiziellen Statistiken darüber, wie viele Menschen aus dem Krieg ohne Arme oder Beine zurückgekehrt sind.

Der Krieg in der Ukraine wird nicht einfach durch eine Unterschrift enden. In unseren Herzen werden diejenigen weiterleben, die ihr Leben für die Verteidigung unseres Heimatlandes geopfert haben.

Doch es besteht kein Zweifel: Es gibt Zehntausende, wenn nicht Hunderttausende verstümmelte Soldaten. Psychologen lernen bereits jetzt, wie sie mit diesen Menschen arbeiten können. Im Internet gibt es Ratgeber, die erklären, wie man mit traumatisierten Veteranen spricht. Dort wird auch beschrieben, wie man Kindern beibringen kann, den Blick nicht von einem Menschen ohne Arm oder Bein abzuwenden.

Dies sind nur drei Probleme, die zeigen: Der Krieg in der Ukraine wird nicht einfach durch eine Unterschrift enden. In unseren Herzen werden diejenigen weiterleben, die ihr Leben für die Verteidigung unseres Heimatlandes geopfert haben. Vor unseren Augen werden Kinder aufwachsen, die ihre Eltern verloren haben. In unserer Erinnerung werden zerstörte Städte, Dörfer und Schicksale für immer bleiben.

Doch wir werden es schaffen. Wir werden wieder aufbauen, wir werden neu lernen zu leben. Und trotz allem wollen wir eines Tages diese Worte hören: «Die Ukraine hat gesiegt! Die Ukraine ist befreit! Die Ukraine wird leben!»

Übrigens sagte ich zu einem Freund, der im Krieg ein Bein verloren hat, bei unserem ersten Treffen nach seiner Verwundung: «Ich habe keine Erfahrung und weiss nicht, wie man über so etwas spricht. Aber ich kann das Thema auch nicht vermeiden. Sag mir, wenn du nicht weiterreden möchtest.» Aber wir haben geredet… Du hast alles getan, was du konntest. Aus tiefstem Dank meiner Familie widme ich dir diese Kolumne. Ich hoffe, dass ich – trotz allem – hier über die Hoffnung auf die Verwirklichung des ukrainischen Traums geschrieben habe.

—————————————————————-

За три роки до війни звикли. Від війни втомились. Про це говорять не лише на кухні, а й у публічному просторі. Щойно Трамп прийшов до влади в Америці, увесь світ заговорив про її закінчення. Навіть стоматолог, якого я відвідувала напередодні, прощаючись, сказала: “До наступної зустрічі, якщо ви будете ще тут”. Коли ж закінчиться війна? І що буде після?

Нам хотілося б, що війна завершилася за одну мить. У нашій уяві: щойно росіяни перестануть стріляти та пускати ракети, життя стане таким, як раніше. Захищаючись, наша психіка шукає найрізноманітніші сценарії закінчення цього кровопролиття, малюючи в образі таке ж безхмарне майбутнє, яким було минуле.
Звісно, для цього існують передумови. Після закінчення Другої світової війни нам не показували фільми про зруйновані будинки чи міста, відновити які було неможливо. Чоловіків, які втратили руки або ноги на полі битви, жителі післявоєнного Радянського Союзу теж не бачили. Їх цинічно вивезли до холодного Сибіру, адже
скалічені, непотрібні для режиму, воїни начебто не могли підтримати імідж героя радянської армії.

Увесь світ знає, що мільйонам українців просто нікуди повертатись. До прикладу, Бахмут. Одне із найстаріших міст Донеччини, на думку краєзнавців, засноване у 1571 році. До повномасштабного вторгнення там мешкало понад 70 тисяч людей. “У мене не залишилось навіть фотографій, – розповідала одна знайома. – Мені
понад 60 років, а таке відчуття, що я й не жила”. Її дім згорів після бомбардування.

Якщо і вдасться відновити історичні будівлі Бахмута, то це триватиме не одне десятиліття. Як приклад, краєзнавці згадують Дрезден у Німеччині. Після багаторічного відновлення Дрезден називають містом з історичним обличчям. А як буде з Бахмутом?

Наступна проблема: замінована Україна. Офіційна статистика, яку востаннє оновлювали у липні 2024 року – понад 144 тисячіквадратних кілометрів в Україні вважаються потенційно замінованими. Це 30% території України і дорівнює двом площам Чехії. До речі, розмінування боєприпасів, які залишаються в землі з часів Другої світової війни, досі не завершено. Час від часу лісники, грибники чи просто перехожі знаходять у лісах десятки боєприпасів. Вони заржавіли, виглядають непомітними, але досі приносять смерть.

Масштабне мінування, яке триває з початку війни у 2022 році, загрожує не лише людям, а й для довкіллю. Міни ускладнюють відновлення екосистем, перешкоджають роботі фермерів. Розмінування України знову може тривати десятиліттями. Ми досі не знаємо, скількох українців вбила Росія. За словами
американського президента, Україна втратила 700 тисяч своїх військових. Наш мовчить. Якщо порахувати усіх цивільних, життя яких обірвали російські ракети, які були замордовані російськими військовими, а тіла були поховані у братських
могилах, напевно, ця цифра сягне мільйона. І наразі не оприлюднена статистика, скільки людей повернулися з війни без руки чи ніг.

Втім не має сумніву, що скалічених воїнів десятки, а то й сотні тисяч. Вже зараз психологи навчаються, як працювати з такими людьми. В інтернеті можна знайти поради, як спілкуватись із травмованими військовими. Там радять, як навчити дітей не відвертати погляд від людини без ноги чи руки. Це лише три проблеми, які свідчать: війна в Україні лише завдяки підпису не завершиться. У наших серцях будуть жити ті, хто загинув, захищаючи Батьківщину. Перед нашими очима
будуть рости діти, які втратили батьків. У нашій памʼяті назавжди залишаться зруйновані міста, села, людські долі. Але ми впораємось. Ми відновимо, відбудуємо, навчимось жити поновому. Але ми все ще хочемо чути: “Україна перемогла!
Україна звільнилася! Україна житиме!”

До речі, моєму другові, який втратив на війні ногу, під час першої зустрічі після поранення я сказала: “Я не маю досвіду, а тому не вмію спілкуватись на цю тему, але й уникати цієї розмови я не можу. Зупини мене, якщо відчуєш потребу. Він не
зупинив”. Ти зробив усе, що міг. З вдячністю від моєї родини я присвячую тобі цю колонку. Сподіваюсь, що попри усе, я написала тут про надію на здійснення української мрії.