Avocadosauce und die Unsicherheit eines ganzen Volkes

von Svitlana Prokopchuk 27. Juni 2024

Zwischen zwei Welten Unsere Kolumnistin macht sich Gedanken zum kollektiven Unsicherheitsgefühl der Ukrainer*innen. Ein Blick in die Geschichte der Ukraine zeigt wie dieser Minderwertigkeitskomplex entstehen konnte. Die Kolumne wird sowohl auf Deutsch als auch auf Ukrainisch veröffentlicht.

Nachdem die Dame mein drittes «vielleicht» gehört hatte, kehrte sie zu mir zurück und sagte: «Ich werde dir beibringen wie man mit Schweizer*innen kommuniziert. Wenn dir etwas angeboten wird, sagst du entweder ‘ja’ oder ‘nein’, und nicht mehrmals ‘vielleicht’.» Mit einem Lächeln fuhr sie fort, köstliche Avocadosauce in eine Schüssel zu geben, die nach dem Abendessen übrig geblieben war. Passend zu dieser Situation, gibt es in der Ukraine dazu sogar einen Witz: «Mama, ich bin so hungrig», sagt der Sohn, der von einem Besuch zurückgekehrt ist. – «Haben sie dir nicht angeboten, zu Abend zu essen?», fragt die Mutter. – «Natürlich haben sie. Aber nur drei Mal. Wenn sie es auch ein viertes Mal angeboten hätten, hätte ich auf jeden Fall zugestimmt», antwortete der Sohn.

Diese Unsicherheit kann nicht überwunden werden, denn sie wurde den Ukrainer*innen über viele Jahrzehnte durch das totalitäre Regime eingeflösst

Warum können Ukrainer*innen manchmal nicht deutlich antworten, auch wenn sie etwas wirklich wollen? Warum können wir kein «nein» sagen, ohne Angst davor zu haben, jemanden zu beleidigen oder in eine unangenehme Situation zu geraten? Meine Antwort: Eine aussergewöhnliche innere Unsicherheit. Diese Unsicherheit, durch die wir unsere persönlichen Grenzen nicht verteidigen und die zum Verletzen der Grenzen anderer führen kann. Diese Unsicherheit, genährt durch Angst, erweckt das Opfer in uns. Diese Unsicherheit kann nicht überwunden werden, denn sie wurde den Ukrainer*innen über viele Jahrzehnte durch das totalitäre Regime eingeflösst.

Meine Zweifel und Unsicherheiten in Bezug auf meine eigene Kompetenz während des Schreibens meiner Kolumne führten mich in wissenschaftliche Literatur. Psychologen, die die Ukrainer*innen mithilfe eines psychologischen Musters untersuchen, sind sich einig: Kollektive, begrenzende Überzeugungen wurden uns durch traumatische Erfahrungen vermittelt. Und dieser duale Konflikt ist immer in uns: «Wenn ich eine ‘gute’ Person bin, kann ich nicht ‘nein’ sagen.» Auf der anderen Seite: «Wenn ich ‘ja’ sage, dann möchte ich vielleicht zu viel und was denken die Leute dann über mich?»

Es gibt keine Generation von Ukrainer*innen, die kein kollektives Trauma erlebt hat

In den letzten hundert Jahren haben die Ukrainer*innen die Besetzung der Ukraine durch die Bolschewiken überlebt, dann den Holodomor, gefolgt vom «roten» Terror, bei dem alle, die es schafften, nicht an Hunger zu sterben, in Folterkammern oder mit Erschiessungen verurteilt wurden. Dann der Zweite Weltkrieg, gefolgt von Verwüstung und einem «Rüstungswettlauf». Dann die Katastrophe am Kernkraftwerk Tschernobyl. Und als die Ukraine im Jahr 1991 unabhängig wurde, musste das leidensbereite Volk Revolutionen, die Annexion der Krim, die Besetzung von Teilen des Ostens durch die Russen und einen Krieg überstehen, der fast um 4 Uhr morgens begann, wie einst bei den Faschisten. Es gibt keine Generation von Ukrainer*innen, die kein kollektives Trauma erlebt hat.

Bei Menschen, die für «zweideutige Worte» oder «kriminelles» Schweigen bestraft wurden, konnte kein Selbstbewusstsein entstehen. Der Akademiker Sergei Jefremow (1876 – 1939) schrieb über die Folgen der totalitären Machtausübung treffend: «96% der Menschen schweigen, und 4% sagen nicht, was sie wirklich denken». Für laute Worte und sogar Gedanken bot das Regime drei Optionen an: Folter, Erschiessung oder Verbannung in Lager. Diejenigen, die mit den Befehlen der herrschenden Partei nicht einverstanden waren, schwiegen oder starben.

Die Unsicherheit formte sich sogar durch die Kleidung. Denn die Aufteilung in «unser» und «fremd» geschah auch auf der Ebene von Kleiderordnungen. Die Kleidung, die von der sowjetischen Leichtindustrie angeboten wurde, war eintönig und unbequem. Es war unmöglich, sich von der Masse abzuheben. Qualitativ hochwertige, schöne und bequeme Kleidung, die durch Schmuggel aus Europa kam, wurde als «schlechter Einfluss des Westens» bezeichnet und die Liebe zur Mode bestraft.

Diese Bestrafungen konnten der Verlust der Karriere bedeuten oder den Platz an der Universität kosten. Nur durch die «Begnadigung der Sünden» konnte die loyale Haltung wiederhergestellt werden. Diesen Manipulationsweg, den Psychologen als einen der Schlüssel zur Zerstörung der Persönlichkeit der gewöhnlichen Ukrainer*innen bezeichnen, führte dazu, dass selbst extrem talentierte Personen sich nicht beachtenswert fühlten. So verloren die sowjetischen Ukrainer*innen das Vertrauen in sich selbst und orientierte sich immer mehr an ihrem Umfeld.

Kann man also erwarten, dass das eigene «Ich» von Grossmüttern oder Müttern vererbt wird, wenn sie nur ein kollektives «Wir» hatten?

Die Isolation und die Einführung eines konstanten, psychischen und physischen Erschöpfungszustandes, trugen ihren Anteil zum Aufbau des kollektiven Mangels an Selbstsicherheit bei. Die sowjetische Person musste sich selbst opfern, so sagten es die Propagandisten. Alles begann mit unbezahlten Überstunden bei der Arbeit, wo eine Person nach einem normalen 8-stündigen Arbeitstag gezwungen war, auch mitten in der Nacht zu arbeiten. Es war unmöglich, abzulehnen – «so handelt kein sowjetischer Mensch!» Die totale körperliche Erschöpfung der Menschen führte zum Verlust der Motivation und der Zielstrebigkeit sowie zu Apathie und Pessimismus. Den Pessimismus, vermute ich, haben wir geerbt.

Sich bei einem Freund darüber zu beschweren, bedeutete oft nicht nur den Freund zu verlieren. Ein während eines Banketts erzählter Witz, bei dem der Alkohol, einem vom Leben geplagten Ukrainer, die Zunge gelockert hatte, konnte dazu führen, dass man seinen Job oder seine Wohnung verlor oder ins Gefängnis kam. Sobald es für jemanden riskant wurde, oder wie wir in der Ukraine sagen, nach  «verbranntem Essen» roch, verschwanden enge Freunde und Kollegen plötzlich aus dem Leben. Denn wer wen überwacht und wer abgehört wird, war unbekannt.

Kann man also erwarten, dass das eigene «Ich» von Grossmüttern oder Müttern vererbt wird, wenn sie nur ein kollektives «Wir» hatten? Ist das kritische Denken bei Menschen, denen das Denken im Allgemeinen verboten wurde, auf einem ausreichenden Niveau? Ist das Bedürfnis nach Anerkennung und Selbstverwirklichung für jemanden von Interesse, wenn seine grundlegenden Bedürfnisse nach Essen, Sicherheit, Wasser und Schlaf nicht erfüllt sind?

Und wisst ihr, was interessant ist? Psychologische Studien begannen erst kürzlich sich damit zu befassen. Denn auch im sowjetischen System gab es Psychologen. Sie entwickelten sogar verschiedene psychodiagnostische Instrumente. Allerdings absolvierte einmal Stalins Sohn Wassilij einen Intelligenztest. Sein niedriges Testergebnis bremste die wissenschaftliche Entwicklung im Bereich der Psychologie erheblich. Stalin verbot Psycholog*innen, echte Foren zu veranstalten und wissenschaftliche Arbeiten zu veröffentlichen. Daher stellt sich heraus, dass die totalitäre Herrschaft, diese Grausamkeiten an den Menschen, nicht aufgrund wissenschaftlicher Erkenntnisse über Massenpsychologie begangen hat, sondern von einem unterbewussten Aggressionsgefühl gegenüber dem ukrainischen Volk, angetrieben war.

«Du solltest für deine Tochter nicht alles nehmen, was meine Kinder nicht mehr wollen. Wenn du es nicht willst, kannst du auch ablehnen», sagte mir meine Freundin und bot mir ein wunderbares Buch über Blumen an, auf dessen Cover meine Lieblingsmohnblume abgebildet war. Ich fing sofort an nachzudenken, ob der kollektive Minderwertigkeitskomplex der Ukrainer*innen wieder über mich herrschte, als ich bereitwillig zugestimmt hatte, dieses Buch für unsere Bibliothek zu übernehmen. Aber nein! «Mohn» auf Ukrainisch heisst «mak». Und dieses Wort ist ein Teil des Wortes «sMAK», was übersetzt «Geschmack» bedeutet. Mit guten Büchern kommt also ein Gefühl des Lebens «mit Geschmack» auf, was vielen Ukrainer*innen leider oft fehlt.

Warum können Ukrainer*innen manchmal nicht deutlich antworten, auch wenn sie etwas wirklich wollen? (Illustration David Fürst)

 

Почувши моє третє «можливо», знайома пані повернулась до мене і сказала: «Я навчу тебе, як треба спілкуватися зі швейцарцями. Якщо тобі щось пропонують, ти кажеш: «так» або «ні», а не кілька разів «можливо».   І далі з посмішкою продовжила накладати у миску смачний соус з авокадо, що залишився після вечері.  З цього приводу в Україні навіть існує анекдот. «Мамо, я такий голодний, – каже син, повернувшись з гостей. – Тобі не пропонували повечеряти?», – запитує мама. – «Пропонували, звісно. Але лише три рази. Якби запропонували ще й четвертий, то я б неодмінно погодився», – відповів син. То чому ж українці інколи не можуть відповісти ствердно, навіть якщо вони чогось дуже хочуть.  Чому ми не можемо сказати «ні», не боячись когось образити чи потрапити у незручне становище? Моя відповідь: надзвичайна внутрішня невпевненість. Невпевненість, через яку ми не захищаємо особисті кордони і яка може стати причиною порушення кордонів інших. Невпевненість, яку підживлює страх, пробуджує у нас жертву. Невпевненість неможливо позбутися, бо вселяли цей страх українцям протягом багатьох десятиліть тоталітарної режиму.

Мої сумніви і невпевненність у власній компетенції під час написання колонки  «завели» мене у наукову літературу. Психологи, які вивчають українців як психологічний прототип, одностайні: колективні обмежуючі переконання дісталися нам через травматичне зростання. І цей дуальний конфлікт завжди серед нас: «Якщо я «хороша» людина, то не можу сказати «ні». А з іншого боку: «Якщо я говорю «так», то може я забагато хочу, а що ж тоді про мене подумають люди?»

За останні сто років українці пережили захоплення України більшовиками, потім Голодомор, після нього «червоний» терор, коли до катівень чи до розстрілу «засуджували» усіх, хто зумів не померти від голоду. Далі Друга світова війна, після неї розруха та «гонка озброєнь» замість покращення життя народу. Потім катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції. А вже коли Україна у 1991 році стала незалежною, схильному до страждань народу довелось пережити революції, анексію Криму, окупацію росіянами частини Сходу та війну, яку вони почали майже о 4 ранку, як колись фашисти. Немає жодного покоління українців, яке б не пережило колективної травми.

Не могло бути самовпевненості у людей, яких карали за «двозначні слова» або «злочинне» мовчання. Академік Сергій Єфремов (1876 -1939) про наслідки тотального владного маніпулювання влучно писав: «96% людей мовчать, а 4% – говорять не те, що думають». За гучні слова і навіть думки режим «пропонував» три варіанти: катування, розстріл чи заслання в табори. Незгодні із наказами правлячої партії або мовчали, або вмирали.

Невпевненість формувалася навіть із одягом. Бо розподіл на «своїх» і «чужих» відбувався на рівні дрес-кодів. Одяг, який пропонувала радянська легка промисловість, був одноманітним, незручним. У ньому неможливо було виділятися з натовпу. Якісний, гарний та комфортний одяг, який контрабандою діставали з Європи, називали «поганим впливом Заходу» і за любов до моди карали.

Втратити кар’єру, місце в університеті, заслужені оцінки у школі було просто. «Відновити» лояльне ставлення можливо було лише через «пробачення гріхів». Цей спосіб маніпуляції психологи називають одним з ключових у знищенні особистості звичайного українця. Звідусіль навіть надзвичайно талановита людина чула, що вона не варта й уваги. Відтак, радянський українець переставав довіряти собі, а все більше орієнтувався на оточення.

Свою цеглинку у будівництво колективної невпевненості внесла й ізоляція та введення в стан психологічного та фізичного виснаження. Радянська людина повинна жертвувати собою, казали пропагандисти. Починалось все з затримок на роботі, де після звичайного 8-годинного робочого дня, людина змушена була працювати ще й півночі. Відмовлятися не можна – «радянська людина так не вчиняє!» Тотальна фізична втома людей призводила до втрати мотивації та цілеспрямованості, а ще до безвольності та песимізму. Песимізм, підозрюю я, нам передано у спадок.

Поскаржитись другу часто означало втратити не лише друга. Розказаний під час застілля анекдот, коли алкоголь дещо розв’язував втомленому життям українцю язика, міг стати причиною звільнення з роботи, позбавлення квартири або й в’язницю. Щойно у когось з людей «пахло смаленим», вчорашні друзі і колеги раптово «зникали» з життя, переходили при зустрічі на інший бік вулиці або відмовлялись спілкуватись навіть по телефону. Бо хто і коли за ким стежить, кого прослуховують – було невідомо.

То чи можна очікувати, що власне «я» могло б передаватись нам у спадок від бабусів чи мам, якщо вони мали лише колективне «ми»? Чи на достатньому рівні критичне мислення у людей, яким взагалі забороняли думати? Чи цікавить людину потреба визнання та самореалізації, якщо її базові потреби у їжі, безпеці, воді та сні не забезпечені?

І знаєте, що цікаво? Психологічні дослідження науковці почали робити не так давно. У Радянському Союзі теж існували психологи. Вони навіть розробляли різноманітні психодіагностичні засоби. Втім, одного разу тест на рівень інтелекту проходив син Сталіна Василь. Низький тестовий бал хлопця значно пригальмував розвиток науки в країні. Тож виходить, що тоталітарна влада робила ці жахіття з людьми, керуючись підсвідомою агресією до українського народу, а не науковими знання психології мас.

«Ти не повинна брати для своєї доньки все, що вже не хочуть мої діти. Якщо ти не хочеш, ти можеш відмовитись», – сказала мені моя подруга, пропонуючи чудову книжку про квіти, на обкладинці якої є мій улюблений мак. Я одразу задумалась, а чи не колективний український комплекс меншовартості знову керував мною, коли я радо погодилась взяти цю книгу до нашої бібліотеки. Але ж ні! «Мак»  є частинкою слова «смак». А і з гарними книгами приходить відчуття життя зі сМАКом, якого так не вистачає українцям.